Атомний 420 мм міномет 2б1 "ока": технічні характеристики

Історія створення надпотужних артилерійських бойових засобів сповнена конфузів і курйозів. У Московському Кремлі представлена наша історична пам`ятка - Цар-Пушка, витвір мистецтва і гордість російських ливарників. Всім відомо, що, незважаючи на художнє досконалість виконання, це гігантське пристрій ніколи не стріляло. Є й інші приклади озброєнь, які вражали величезними розмірами, але мали сумнівну практичну цінність. Одним з них може служити атомний міномет 2Б1 «Ока». На відміну від Цар-гармати, він застосовувався за прямим призначенням, правда, тільки на полігоні.

Артилерія і гігантоманія

Величезні артилерійські гармати традиційно були «ідеєю-фікс» німецького імперіалізму. У березні 1917 року Вермахт піддав бомбардуванню Париж, використовуючи далекобійні великокаліберні знаряддя. Жителі Вічного міста не очікували таких ударів, лінія фронту була далека. Французи, у свою чергу, побудували свої величезні гармати, і в 30-і роки встановили їх на оборонній лінії Мажино. Їх німці захопили на початку Другої світової і довго (до повного зносу) зазнавали трофеї. Роботи над створенням знарядь, здатних доставляти важкі боєприпаси на 100 і більше кілометрів, вироблялися також в Британії і в СРСР. Ефект від застосування цих чудовиськ виявився на практиці не таким вже й значним. Колосальний заряд заривався при ударі в землю і вибухав під її товщею, не заподіюючи великої шкоди. Ситуація змінилася після появи ядерної зброї.

Навіщо потрібні атомні міномети в космічний вік?

Вчені, що працювали над створенням атомної бомби, на початковому етапі досліджень вирішували головну задачу. Заряд потрібно було підірвати, інакше як довести ефективність нової зброї? Але ось в пустелі Невада над землею піднявся перший «гриб», і впритул постало питання про те, як обрушити всю міць ланцюгової ядерної реакції на голову супротивника. Перші зразки виявилися досить важкими, і потрібно багато часу для зниження їх маси до прийнятних величин. «Товстуни» або «Малюка» міг нести стратегічний бомбардувальник фірми «Боїнг» Б-29. У 50-ті роки СРСР вже володів потужними ракетними засобами доставки, що мали, втім, серйозний недолік. МБР гарантували знищення цілей на території наймогутнішого і головного ворога, США, особливо враховуючи повну відсутність в той період коштів протиракетної оборони. Але вторгнення агресора могло готуватися в Західній Європі, а у стратегічних балістичних ракет є обмеження по мінімальному радіусу. І теоретики військової справи звернули свій погляд на здавалося багатьом застарілої артилерію.

Американська ініціатива і радянська відповідь

Радянська країна не була ініціатором артилерійської ядерної гонки, її почали американці. Навесні 1953 року в Неваді на полігоні Французьке плато був проведений перший постріл гармати Т-131, яка послала вдалину ядерний боєприпас калібру 280 мм. Політ снаряда тривав 25 секунд. Роботи над цим дивом техніки йшли вже кілька років, і, таким чином, радянська відповідь на американську ініціативу можна вважати запізнілими. У листопада 1955 року Рада Міністрів СРСР розробив постанову (секретне), згідно з яким Кіровському заводу і Коломенському машинобудівному СКБ доручалося створення двох зразків артилерійського озброєння: пушки (яка отримала кодоване назву «Конденсатор-2П») і міномета 2Б1 «Ока». Відставання потрібно було подолати.

Технічне завдання особливої складності

Вага ядерного заряду залишався великим. Перед конструкторським колективом СКБ під керівництвом Б. І. Шавиріна стояло непросте завдання: створити міномет, здатний зашвирнуть фізичне тіло масою 750 кг на дистанцію до 45 кілометрів. Існували й точностні параметри, хоча й не такі суворі, як для стрільби бризантними снарядами. Знаряддя повинно було володіти і певної надійністю, яка гарантує певну кількість пострілів, хоча в умовах ядерної війни (нехай і обмеженої) воно явно не могло перевищувати одноразрядного числа. Мобільність - умова обов`язкова, стаціонарну гармату противник після початку війни практично гарантовано знищить. Ходова частина стала турботою заводчан-кіровців з Ленінграда. Те, що міномет 2Б1 «Ока» буде величезним, було ясно відразу, ще до початку його проектування.

Ходова частина

Кіровський завод мав багатий досвід побудови унікальних гусеничних шасі, але розрахункові параметри установки, яку належало створити на цей раз, виходили за всі мислимі досі рамки. Проте конструктори із завданням, загалом і в цілому, впоралися. Найпотужніший на той момент танк ІС-5 (він же ІС-10 і Т-10) послужив «донором», давши «Об`єкту-273» силову установку, серцем якої став дизель з турбонаддувом У-12-6Б потужністю в 750 л. с. При такому навантаженні навіть цей надпотужний двигун був обмежений у моторесурсі, забезпечуючи запас ходу всього в 200 км (по шосе). Проте питома потужність була чималою, кожну тонну машини приводили в рух майже 12 «конячок», що дозволяло тримати цілком прийнятний хід, хоч і недовго. Для 2Б1 «Ока» і «Конденсатора-2П» ходові частини проектувалися уніфіковані, що обумовлено не тільки перевагами стандартизації, але й тим фактом, що нічого більш потужного створити на той момент було просто неможливо. Опорні котки оснащувалися індивідуальна торсіонна-пучковими амортизаторами.

420-мм міномет 2Б1 «Ока» і його стовбур

Стовбур мав значні розміри. Заряджання вироблялося зі сторони казенної частини, при двадцятиметрової довжині інший спосіб був неприйнятний. Всі пристрої, призначені для погашення енергії віддачі, що застосовувалися раніше навіть для надважких знарядь, в даному випадку мали досить обмежену придатність. Атомний 420-мм міномет 2Б1 «Ока» не мав нарізки стовбура, його скорострільність досягала 12 пострілів на годину, що для знаряддя такого калібру є дуже непоганим показником. Головним гасителем відкату служив сам корпус машини, лінивці та інші вузли ходової частини.

Демонстрація

На марші у всій величезній машині знаходився тільки одна людина - механік-водій. Ще шестеро, включаючи командира розрахунку, слідували за мінометом 2Б1 «Ока» в бронетранспортері або іншому транспортному засобі. На святковий парад на честь річниці Жовтневої революції в 1957-му машина прибула вже після того, як пройшли всі випробування. У ході їх були виявлені численні недоліки конструкції, що мали в своїй більшості системний характер. Перед здивованими кореспондентами зарубіжних газет і журналів велично проскреготав самохідний міномет 2Б1 «Ока», а диктор бадьорим голосом оголосив привселюдно про бойовий призначенні цього циклопічного монстра. Не всі військові фахівці повірили в реальність представленого примірника, прозвучали навіть думки про те, що він являє собою бутафорію. Інші аналітики повірили в грізну сутність цього знаряддя і охоче підхопили звичну пісню про радянську військову загрозу. І ті, й інші були по-своєму праві. 420-мм самохідний міномет 2Б1 «Ока» існував цілком реально і навіть справив безліч випробувальних пострілів. Інше питання стосувався його довговічності і фактичної боєготовності.

Підсумок

55-тонна машина, яку міг витримати далеко не кожен міст, вже через три роки після демонстрації на Красній площі була знята з озброєння. Спроби доведення чотирьох дослідних екземплярів міномета 2Б1 «Ока» були припинені в 1960 році з двох головних причин. По-перше, вузли ходової частини не витримували жахливих навантажень, що виникали під час відкоту, штовхає всю машину на п`ять метрів назад, а всі заходи по їх посиленню не давали результатів. Межа міцності самого прецизійного сплаву все одно існує. По-друге, на той момент з`явилися тактичні ракетні носії, що володіли куди кращими характеристиками і прекрасною прохідністю. Як відомо, ракета злітає без віддачі, отже, і вимоги до її пусковій установці набагато скромніше. Був і ще один фактор, що вплинув на долю цього унікального знаряддя. Атомний 420-мм міномет 2Б1 «Ока» обходився бюджету дуже дорого, а його доведення мала вельми туманні перспективи. Все це сприяло тому, що машина з розряду перспективних бойових засобів потрапила в ряд музейних експонатів, поповнивши список військових курйозів.