Сергій Параджанов: біографія, фільмографія і особисте життя

Сергій Параджанов – унікальний для радянського часу режисер. Хоча радянським його навряд чи можна назвати, адже за всю свою тривалу кар`єру він так і не створив жодного соціалістичного способу, залишаючись вірним до кінця щиру природу людини – почуттям, емоції, внутрішньої експресії. Мистецтво для цієї дивної людини було вищою цінністю в житті, своєрідним культом, якому він беззастережно поклонявся.

Ранні роки

У невеликому будиночку в столиці Грузії – Тбілісі – з`явився на світ майбутній відомий режисер і сценарист Сергій Параджанов. Біографія його починається 9 січня 1924, коли втомленою після тривалих родових мук матері піднесли на руки маленький плаче грудочку. Хлопчик ріс і був щасливий, так як ні в чому не потребував. Його батько був одним з найзаможніших людей у своєму місті, мав прибутковий бізнес і багато впливових зв`язків. Зокрема, він володів мережею антикварних лавок і навіть примудрився відкрити публічний будинок під дуже двозначною назвою – «Сімейний куточок». Мати активно допомагала батькові у всіх його справах: саме вона відбирала персонал для процвітаючого борделю. Дівчат, до речі, привозили з Франції.

Роки «розкуркулення» не пройшли безслідно для старшого Параджанова. Він позбувся багатьох своїх успішних підприємств, але антикварний бізнес, що був спадковим, зумів зберегти. Він щиро сподівався, що син піде по його стопах. Але Сережа рішуче заявив, що планує вступати на інженера залізничного транспорту.

Навчання в університеті

Володіючи яскраво вираженим художнім талантом і не маючи ніяких здібностей до точних дисциплін, на інженерному факультеті недовго провчився Сергій. Параджанов після трьох років безуспішної боротьби з гранітом науки все-таки звернувся до мистецтва. Якийсь час він навчався в консерваторії в Тбілісі, але після закінчення війни в 1945 році переїхав до Москви. Батько намагався його переконати, але не зміг: син твердо вирішив стати кінорежисером і вступити до столичного ВДІК.

Будучи студентом, Сережа полюбив молдаванку з татарськими корінням – Нігяр. Вони зустрічалися кілька місяців, потім таємно одружилися. Але цей шлюб виявився коротким і трагічним. Сім`я дівчини була строгих патріархальних вдач і традицій: дізнавшись, що жінка без згоди рідних вийшла заміж, вони приїхали до Параджанова і зажадали у нього викуп. У Сергія грошей не виявилося, батько, ображений за втечу сина, не збирався йому позичати, а Нігяр відмовилася кинути чоловіка і повернутися в лоно сім`ї. Розсерджені родичі надійшли з непокірною дівчиною, згідно старих звичаїв, – кинули її під поїзд.

Початок кар`єри

Сергій Параджанов, особисте життя якого зі старту не вдалася, направив всю свою енергію і сили в творче русло. У 1952 році він закінчив режисерські курси Ігоря Савченка, відомого і заслуженого діяча мистецтв того часу. Його дипломом стала картина «Молдавська казка», яку він закінчив знімати роком раніше. Що стосується великого кіно, то тут дебютом Параджанова став фільм «Андрієш», знятий в 1954 році на кіностудії імені Довженка. Саме в стінах цієї установи в подальшому були створені головні роботи режисера.

Пізнавши сповна дикі татаро-молдавські традиції, Сергій вирішив більше не одружуватися на жінках, що мають східне коріння. Тому його другою дружиною стала звичайна українка Світу Щербатюк. Після трьох років гармонійною і спокійного сімейного життя вона народила йому сина – Сурена. Незважаючи на те що пара виглядала щасливою, їх союз розпався вже в 1961 році. Жінка завжди говорила, що причиною розлучення став характер Параджанова: творча людина часто поводився дивно, непередбачувано і навіть шалено.

Вінець творчості

Їм, безумовно, став фільм «Тіні забутих предків». Після виходу в 1964 році на великий екран, його негайно ж назвали шедевром, а Сергій Параджанов прокинувся знаменитим. Картина вражала тваринної чуттєвістю, буйством обрядів, природного первозданністю, любовним трагізмом і світлим смутком. Створення цієї філософської притчі, наскрізь пронизаної релігійними мотивами, стало несподіваним для критиків. Адже до появи картини Сергій вже 10 років активно працював у сфері кіно, але досі його роботи не обіцяли чоловікові гучної слави і всесвітнього визнання.

«Тіні ...« стали саме такими. Вони викликали шок. Лейтмотивом історії про трагічну любов Івана і Марічки стала п`єса «Ромео і Джульєтта». Ось тільки на відміну від роботи Шекспіра тема ворожнечі пологів тут відійшла на другий план, звільнивши місце для опису життя гуцулів, їх культури, традицій. Незвичайна картина кардинально відрізнялася від усього знятого в СРСР. Також вона мала колосальний міжнародний успіх: її гідно оцінили на кінофестивалях в Італії, Аргентині та інших державах.

«Колір граната» та інші фільми

Але на цьому творчі досягнення Параджанова не закінчуються. У 1967 році його запрошують на Єреванську кіностудію, де він береться за картину про великого вірменського поета Саят-Нови. Називалася вона «Колір граната» і за своїм новаторства обійшла навіть «Тіні забутих предків». У ній кожен кадр несе смислове навантаження, колірна гамма стає максимально лаконічною, а неживі предмети відіграють нарівні з акторами. Фільм можна порівняти з поезією, де герої розмовляють метафорами, а постановочні сцени наповнені почуттями і несуть емоційне посилання. І якщо «Тіні забутих предків» – вінець творчості режисера, то «Колір граната» – кульмінація всього його життя.

Крім цих двох картин, ще з десяток робіт встиг завершити Сергій Параджанов: фільмографія режисера налічує 16 фільмів. У 50-х роках світ побачили «Молдавська казка», «Андрієш», «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» та «Перший хлопець». У 60-х Сергій працював над «Української рапсодією», «Квіткою на камені», «Тінями забутих предків», «Київськими фресками», «Акопом Овнатаняном», «Дітьми – Комітасові »і« Кольором Граната ». Після десятирічної перерви через цькування і тюремного ув`язнення на екрани вийшли «Легенда про Сурамську фортецю», «Арабески на тему Піросмані» і «Ашик-Кериб».

Переслідування і арешт

Від природи бунтарем був Сергій Параджанов: фільми його йшли врозріз з існуючою системою, тому відносини режисера і радянської влади не завжди складалися добре. Якщо до цього додати його неодноразові звернення до керівництва партії і прохання про припинення переслідувань відомих діячів культури і науки, зрозуміло, чому він став «неугодним» для верхівки КПРС. Останньою краплею стала підпис Сергія Параджанова під листом інтелектуалів, які в 1968 році виступили проти політичних репресій.

Через активної громадянської позиції режисер став кісткою в горлі для влади. У 1973 році її терпіння обірвалося і Параджанова засудили до 5 років ув`язнення. При цьому статті вибрали самі «брудні», зробивши з їх синтезу просто гримучу суміш – гомосексуалізм із застосуванням насильства. Причиною послужила заява режисера для бельгійської преси, якої він розповів, що його розташування домагалися багато партійних діячів. Зрозуміло, що це була метафора чи жарт, але для слідчих органів цих слів для порушення справи було достатньо.

Життя після звільнення

Режисер Сергій Параджанов опинився в дуже важкій ситуації: стаття, за якою він сидів, не викликала захоплення у зеків, навпаки, зневажали ними. Через це чоловікові довелося несолодко на зоні. Єдиною світлою промінцем в цій частині його життя стало дострокове звільнення за клопотанням багатьох видатних діячів культури, які організували міжнародну акцію протесту. Сам Луї Арагон, всесвітньо відомий французький письменник, особисто звернувся до Брежнєва з проханням амністувати Параджанова. У 1977 році режисера випустили, при цьому заборонивши йому жити і творити на території України. Параджанов відправився на історичну батьківщину – в Тбілісі, де продовжив роботу на кіностудії «Грузія-фільм». Тут він зняв ще дві повнометражні картини.

Що стосується сексуальної орієнтації чоловіки, то в наші дні думки істориків розходяться. Справа в тому, що Сергій не раз говорив про свою слабкість до представників сильної статі. Але чи можна вірити цьому провокатору, любителю епатажу? Якщо брати до уваги розповіді його друзів, то складається двозначне уявлення про особисте життя Параджанова. Вони говорили: на спільних посиденьках він то хвалився новими любовними перемогами над жіночою статтю, то натякав, що спокусив молодого художника. Навіть товариші до кінця не бачили межі між вигадкою і правдою.

Останніми роками

На заході життя в рідне місто приїхав Сергій Параджанов. Біографії режисера, а саме її творчої складової, судилося закінчитися там, де вона почалася – у Тбілісі. Тут він екранізував свою останню роботу – казку Михайла Лермонтова «Ашик-Кериб». Притча про класову нерівність і велику любов стала частково автобіографічній для режисера. Після цього Параджанов переїхав до Вірменії. Тут в Єревані, в спеціально побудованому для нього будинку, він помер від раку легенів. Сталося це 20 липня 1990. У той час він працював над картиною «Сповідь», яку, на жаль, так і не встиг закінчити. Згодом оригінальний негатив став частиною фільму про життя режисера «Параджанов: остання весна».

У наші дні будинок Сергія Йосиповича став музеєм. Це одне з найбільш відвідуваних туристами місць Єревану. Фактично Параджанов не встиг в ньому пожити. Незважаючи на це, стіни будівлі випромінюють його енергетику. Відвідувачі оглядають його багату колекцію колажів та графіки, йдучи з дому з повною упевненістю, що їх автор – маг і чарівник, істинний талант і божевільний геній.

Пам`ять про Параджанова

Ним захоплювалися не тільки жінки Радянського Союзу, але й панянки з-за кордону. Відома на весь світ зірка французького кіно Катрін Деньов називала Сергія найгеніальнішим режисером всіх часів і народів. Їм відкрито захоплювалася фатальна красуня, одна з найрозумніших леді Росії і Європи – Лілія Брік. Чоловіки теж віддавали данину цьому таланту. Наприклад, Андрій Тарковський, незважаючи на свій важкий характер, дуже поважав Параджанова. Він любив проводити час у його суспільстві. Будучи дуже гордим і впертим, перший телефонував йому, щоб домовитися про чергову зустріч. Ненавидячи галасливі компанії, терпів їх заради товариша, який був без розуму від вечірок і гучних посиденьок.

Великий Федеріко Фелліні теж дуже любив режисера. На знак поваги він подарував йому свій наручний годинник і деякі малюнки. Сергій Параджанов хотів відповісти йому, презентувавши чорний оксамитовий халат, але зробити цього так і не встиг. У цьому одязі, призначеному для Фелліні, режисер і був похований. Таке рішення прийняв його племінник – Георгій Параджанов. Родич, якого великий дядько називав неробою і тунеядцем, через роки зняв геніальний фільм про рідне місто Сергія Йосиповича – Тбілісі – під символічною назвою «Всі пішли» ...