Відлучення від церкви як метод репресій
Відлучення від церкви - це традиційне релігійне покарання, яке застосовується в християнстві і поширюється на людей, які можуть своєю поведінкою або висловлює переконання завдати шкоди еклезійної авторитету. Хоча є відомості, що подібні заходи застосовувалися до відступників і порушникам в іудаїзмі і язичницьких релігіях (наприклад, у стародавніх кельтів). В даний час воно існує у вигляді так званого часткового, малого відлучення (заборони) та анафеми. Перше з них - це тимчасовий захід, а другий виноситься на строк до повного розкаяння провинився.
Можна сказати, що сенс цієї міри покарання йде корінням в раннє християнство. Оскільки грецький сенс слова «церква» означає «зібрання», або громаду віруючих, то людину, яка, вступивши в цю групу людей («Екклезія») і давши певні обіцянки, порушував їх, позбавляли всякої комунікації з ними.
Крім того, «причащання» в ті часи асоціювалося зі спільною подячною трапезою, яка відбувалася в пам`ять про Таємній Вечері. Тому відлучення від церкви сприймалося як заборона винуватому спілкуватися з віруючими до каяття.
Проте пізніше значення цього релігійного покарання зазнало дуже серйозні зміни, і навіть стало знаряддям репресій, у тому числі і політичних. По-перше, його поширили на людей, які мали переконання, значно або не дуже відрізняються від поглядів більшості, і, насамперед, владної групи. Таких людей стали називати єретиками. Потім з`явилося таке відлучення від церкви, як інтердикт, практикувалося в основному в Західній Європі, коли в місті чи селищі, яке осягало покарання, що не хрестили, чи не вінчали і не ховали на кладовищах.
Більш того, в XII-XIII століттях така начебто релігійна кара стала автоматично нести за собою більш серйозниє наслідки і юридичну відповідальність. Відлучення від церкви - вигнання з так званого «християнського народу», призводило до того, що людина, яку воно спіткало, міг бути убитий або пограбований, і ніхто не повинен був йому допомагати. Анафема ж нерозкаяного єретика на практиці і на мові інквізиції означала, що його передають світським владі «для виконання належного покарання» - для страти на вогнищі.
У Православній церкві ця кара теж нерідко носила репресивний характер. Зокрема, відлучений людина не міг бути похований за християнським звичаєм. Яскравим прикладом цьому є історія з таким видатним письменником, як Лев Толстой. Відлучення від церкви такого «володаря дум» за те, що він критикував православ`я і дотримувався власних поглядів на християнство, зокрема, на догматику і ритуали, викликало різку протестну реакцію. Його дружина, будучи законослухняною православною християнкою, написала обуреного листа Святійшому Синоду.
Подібним чином відреагували не тільки секулярні гуманісти або революційно налаштована молодь, але релігійні філософи, і навіть юрисконсульт імператора Миколи Другого, який назвав це рішення Синоду «дурістю». На відлучення Толстого від Церкви сам письменник відповів листом, де зауважив, що цей документ є незаконним, складений не за правилами і заохочує інших людей до поганих вчинків. Він також заявив, що і сам не хотів би належати до громади, вчення якої він вважає помилковим і шкідливим, що приховує саму суть християнства.