Надія александровна Теффі

XX століття був повний особистостей, які залишили воістину незгладимий слід в історії розвитку суспільства в цілому. Великі відкриття, досягнення науки і техніки ... Бездротовий мобільний Інтернет і безлімітні тарифи на стільниковий зв`язок - прямий наслідок таких пошуків. Але на зорі двадцятого століття акцент ставився не тільки на техніку. Важлива була і культурна складова суспільства. А тому становлення літератури, зрозуміло, йдучи своїм чередом, дійсно розвивалося завдяки найталановитішим іменах, які залишилися в пам`яті тих, хто захоплюється прозою і поезією початку XX століття.

Однією і таких особистостей була Надія Олександрівна Теффі, уроджена Лохвицька, а по чоловікові - Бучинська. Народилася вона 9 травня (а за іншими даними - 27 квітня) 1872 року в місті Санкт-Петербурзі (тут дані теж різні, оскільки існують твердження, що з`явилася вона на світ у Волинській губернії). Була майбутня письменниця дочкою відомого в той час професора криміналістики, а крім того, ще й видавця журналу «Судовий вісник» А.В. Лохвицького. Також Надія - це сестра досить широко відомої поетеси Мірри (уродженої Марії) Лохвицької (саме її свого часу називали «російської Сафо»).

Псевдонімом «Теффі» були підписані найперші гумористичні оповідання, а також п`єса «Жіноче питання», що з`явилася в 1907 році. А ось вірші, якими в далекому 1901 і дебютувала Лохвицька, все ж, друкувалися під її справжньою дівочим прізвищем.

Саме походження такого псевдоніма «Теффі» досі залишається невідкритим. Як було зазначено нею самою, він безпосередньо сходить просто до домашнього прізвисько старого слуги Лохвицький - Степана (його в сім`ї називали Стеффі), проте також і до віршів самого Редьярда Кіплінга, що звучать, як «Taffy was a walesman / Taffy was a thief». А адже розповіді і сценки, які з`являлися за цим підписом, були неймовірно популярні в дореволюційній Росії, тому свого часу навіть існували духи і цукерки під назвою «Теффі».

Теффі друкувалася в журналах «Сатирикон», а також «Новий Сатирикон» з самого їх першого номера, що вийшов в квітні 1908, аж до заборони даного видання в серпні 1918, тому як автор двотомного зібрання гумористичних оповідань, що вийшов в 1910 році, за яким потім було ще кілька збірок («Карусель», «Дим без вогню», що з`явилися в 1914, а також «Неживий звір», написаний в 1916 році), Теффі вже з самого початку здобула собі репутацію незлостивого, дотепного і дуже наглядової письменника. Всіма вважалося, що від інших письменників її відрізняє саме тонке розуміння всіх людських слабкостей, її м`якосердя і неймовірне співчуття до своїх горопашним персонажам.

Улюбленим жанром Теффі була мініатюра, яка будувалася на описі незначного комічного події. Свій двотомник вона почала епіграфом з «Етики» Б. Спінози, який дуже точно в багатьох її творах визначає її тональність: «Бо ж сміх - є радість, а тому сам він по собі - благо».

Досить короткочасний період революційних настроїв, які ще в 1905 спонукали починаючу писати Теффі співпрацювати з більшовицькою газетою «Нове життя», ніякого помітного сліду в її творчості не залишив. Не принесли також вагомих творчих результатів і її спроби писати соціальні фейлетони на злободенну проблематику, яких редакція газети «Русское слово» очікувала від Теффі. Там вона публікувалася, починаючи з 1910 року. У той час, який очолював газету «король фейлетонів» - сам В. Дорошевич, зрозуміло, рахуючись зі своєрідністю обдарування Теффі, справедливо якось зауважив, що «негоже арабською коні воду возити».

Разом з популярним письменником-сатіріконовцем А. Аверченка наприкінці 1918 року Теффі поїхала на деякий час до Києва, де спочатку передбачалися до проведення їх публічні виступи, а потім, після тривали півтора роки поневірянь по півдню Росії (через Одесу, Новоросійськ і Катеринодар) вони добралася, нарешті, через сам Константинополь аж до Парижа. У своїй книзі «Спогади» (що вийшла в 1931 році), що представляє собою не мемуари в прямому сенсі цього слова, а скоріше лише автобіографічну повість, Теффі зуміла яскраво і повністю відтворити весь маршрут своїх мандрівок і написала, що її ніколи не залишала надія на швидке повернення в до болю рідну Москву.

Як у прозі, так і в драматургії у Теффі після її еміграції помітно посилюються якісь сумні, навіть злегка трагічні мотиви. Що не дивно, адже туга за рідним краєм - одна із сильних емоційних проблем у багатьох емігрантів. Та й не тільки у них. Що ви робите, коли довго не дзвоніть своїм близьким і рідним, не знаєте, що з ними відбувається? Правильно, будете засмучені і навіть пригноблені, не будете знаходити собі місця.

Тональність оповідань Теффі все частіше поєднує в собі деякі жорсткі і відразу ж примирливі ноти. На думку самої письменниці, то важкий час, який переживає її покоління, все ж не ніяк зуміло не змінити того вічного закону, в якому часом неможливо було відрізнити швидкоплинні радості від печалей, давно сделавшихся звичною справою.

Надалі всю Другу Світову війну і подальшу окупацію Теффі пережила, жодного разу не покидаючи Париж. Проте час від часу вона все ще погоджувалася виступати з читанням власних творів перед різношерстої емігрантської публікою, якій з кожним роком ставало все менше. Ну а в свої післявоєнні роки Теффі була досить зайнята мемуарними нарисами про своїх початкових сучасників - від самого Олександра Купріна і Костянтина Бальмонта до Григорія Распутіна.

З життя Теффі пішла в Парижі 6 жовтня 1952, залишивши після себе відмінний паросток культури, розпускаються ще довгий час, поки, нарешті, не вплівся повністю у вінець істинних талантів літератури.