Людмила Павлюченко - снайпер. Біографія. Герой Радянського Союзу. Велика Вітчизняна війна
Людмила Павлюченко – снайпер, біографія якої містить величезну кількість фактів, які доводять її неоціненний внесок у перемогу над фашистами у Великій Вітчизняній війні. На її рахунку знищення 309 німецьких солдатів і офіцерів. Причому серед ліквідованих супротивників було 36 ворожих снайперів.
Дитинство і юність
дата народження – 12 липня 1916. Місцем народження є українське місто Біла Церква. Навчалася вона в розташованій біля будинку школі № 3. А коли Людмилі було 14 років, сім`я переїхала жити в столицю України Київ.
З самого дитинства дівчинка відрізнялася бойовим характером і сміливістю. Вона не любила ігри для дівчаток, спілкуючись в основному з хлопчаками. Батько Людмили Павлюченко (у дівоцтві Бєлової), який завжди мріяв про сина, був радий, що його дочка нітрохи не поступається в силі і витривалості своїм ровесникам – хлопчакам.
По закінченні дев`ятого класу Людмила поступила на роботу на завод «Арсенал», де працювала на посаді шліфовальщіци. Їй вдавалося успішно поєднувати трудову діяльність і навчання в 10 класі.
Людмила рано вийшла заміж. У момент укладення шлюбу їй було всього 16 років. Незабаром у молодої пари народився син Ростислав (помер в 2007 році). Але сімейне життя не склалася: проживши разом декілька років, подружжя розірвало шлюб. Але від прізвища дружина Людмила не відмовилася. Чоловік Людмили Павлюченко загинув на початку війни.
Перші тренування
Працюючи на заводі "Арсенал", Л. М. Павлюченко стала часто відвідувати стрілецький полігон. Вона не раз чула хвалькуваті розмови сусідських хлопців, які розповідали про свої подвиги на полігоні. При цьому вони стверджували, що тільки хлопчаки можуть добре стріляти, а дівчатам це не під силу. Історія Людмили Павлюченко як стрілка почалася саме з того, що їй захотілося довести цим хвалькуватим хлопцям, що дівчата можуть стріляти також добре, а то і краще ...
У 1937 році Л. Павлюченко пішла вчитися в Київський університет. Поступово на історичний факультет, вона мріяла стати викладачем або ученим.
Коли грянула війна
У момент вторгнення в СРСР німців і румунів Людмила, майбутній герой СРСР, жила в Одесі, куди прибула для проходження дипломної практики. Вона прийняла рішення піти в армію, але дівчат туди не брали. Щоб потрапити в армію, їй довелося доводити свою сміливість і готовність битися з ворогами. Одного разу офіцери влаштували для Людмили перевірку на міцність. Їй дали в руки рушницю і показали на двох румунів, які співпрацювали з фашистами. Її охопила злість на цих людей, гіркота за тих, кого вони позбавили життя. Тоді вона розстріляла їх обох. Після цього імпровізованого завдання її нарешті прийняли в армію.
У званні рядового Павлюченко Людмила Михайлівна була зарахована до 25-ї стрілецької дивізії ім. Василя Чапаєва. Вона хотіла якнайшвидше опинитися на фронті. Усвідомлюючи, що там їй доведеться стріляти на ураження, Людмила ще не знала, як буде себе вести, зіткнувшись з ворогом лицем до лиця. Але думати і роздумувати часу не було. У перший же день їй довелося підняти зброю. Страх паралізував її, гвинтівка Моссіна (калібром 7,62 мм) з 4-кратним збільшенням затремтіла в руках. Але побачивши, як поруч з нею мертвий впав, убитий німецької кулею, молодий солдат, вона знайшла упевненість в собі і вистрілила. Тепер її ніщо не могло зупинити.
Перші завдання
Людмила твердо вирішила піти на курси снайперів. Успішно їх закінчивши, молодший лейтенант Павлюченко відкрила свій бойовий рахунок. Тоді поблизу Одеси їй довелося замінити полеглого в бою командира взводу. Вона, не шкодуючи сил, знищувала ненависних фашистів, поки не отримала контузію від розірвався поблизу снаряда. Її бойовий дух не зломила навіть пекельний біль. Вона продовжила битися на полі бою ...
У жовтні 1941 року Приморську армію перекинули до Криму, де Людмила разом зі своїми товаришами по службі стала захищати Севастополь. День у день, як тільки починало вставати сонце, виходила «на полювання» Людмила Павлюченко – снайпер, біографія якої наповнене подіями, які доводять її вірність Батьківщині. Годинами безперервно, і в спеку, і в холоднечу, вона перебувала в засідці, чекаючи появи «мети». Були випадки, коли доводилося вступати в дуелі з маститими жорстокими німецькими снайперами. Але завдяки витримці, витривалості, блискавичної реакції, вона знову і знову виходила переможцем навіть з найскладніших ситуацій.
Нерівна сутичка
Часто на бойові завдання Люда відправлялася разом з Леонідом Куценко. Вони почали службу в дивізії майже одночасно. Деякі їхніх товаришів по службі говорили, що фронтовий дружиною Леоніда Куценка була саме Людмила Павлюченко. Особисте життя до війни у неї не склалася. Цілком можливо, що ці два героїчних людини дійсно були близькі.
Одного разу, отримавши наказ від командування про знищення виявленого розвідниками командного пункту противника, вони непомітно пробралися в зазначений район, залягли в землянці і стали чекати зручного моменту. Нарешті які нічого не підозрювали німецькі офіцери з`явилися в полі зору снайперів. Вони не встигли наблизитися до землянки, як були вражені двома влучними пострілами. Але шум від падіння почули інші солдати і офіцери гітлерівської армії. Їх було досить багато, але Людмила та Леонід, змінюючи позиції, знищили їх усіх одного за іншим. Поклавши багатьох ворожих офiцерiв i зв`язківців, радянські снайпери змусили противника покинути свій командний пункт.
Загибель Леоніда Куценка
Німецька розвідка систематично доносила командуванню про діяльність радянських снайперів. За ними велася запекла полювання, влаштовувалися численні пастки.
Одного разу пару відважних російських снайперів, в той момент знаходилися в засідці, виявили. За Павлюченко і Куценко був відкритий ураганний мінометний вогонь. Поблизу розірвалася міна, Леоніду відірвало руку. Людмила винесла тяжкопораненого одного і пробралася до своїх. Але, як не старалися польові лікарі, від тяжких поранень Леонід Куценко помер.
Гіркота від втрати близької людини ще більше зміцнила Людмилу в бажанні винищувати заклятих ворогів. Вона не тільки бралася за найскладніші бойові завдання, але й навчала стрільбі молодих бійців, намагаючись віддати максимум свого безцінного снайперського досвіду.
За час оборонних боїв вона зростила не один десяток хороших стрільців. Вони, наслідуючи приклад свого наставника, встали на захист своєї Батьківщини
В горах
На скелястій території поблизу Севастополя наступала зима. Діючи в умовах гірської війни, Л. Павлючено виходила в засідку під покривом ночі. З трьох годин ранку вона ховалася то в густому тумані, то в гірських виступах, то в сирих улоговинах. Часом очікування затягувалося на багато годин, а то і дні. Але поспішати не можна було. Потрібно було йти дорогою терпіння, прораховуючи наперед кожен крок. Якщо виявиш себе, то порятунку вже не буде.
Трапилося якось, що на Безіменній вона одна виявилася проти шести автоматників. Помітивши її напередодні, коли Павлюченко в нерівному бою знищила багато їх солдатів, німці засіли над дорогою. Здавалося б, Людмила приречена, адже фашистів було шестеро, і в будь-який момент вони могли її помітити і знищити. Але навіть погода заступилася за неї. На гори спустився густий туман, що дозволило нашому снайперу знайти зручне місце для засідки. Але туди ще треба було дістатися. Пересуваючись по-пластунськи, Людмила Михайлівна повзла до заповітної мети. Але німці не втрачали завзятості і наполегливо стріляли по ній. Одна куля ледь не потрапила в скроню, інша пройшла через верх кашкета. Після цього, блискавично оцінивши місцезнаходження супротивників, Павлюченко справила два точні пострілу. Вона відповіла і тому, хто мало не потрапив їй у скроню, і тому, хто мало не пустив кулю в лоб. Що залишилися в живих четверо гітлерівців продовжили істеричну стрілянину. Вони переслідували її, але, уползая, вона вбила одного за іншим ще трьох. Один з німців втік. Вона бачила тіла вбитих, але, побоюючись, що хтось із них прикидається мертвим, не наважилася відразу підповзти до них. У той же час Людмила усвідомлювала, що той, хто втік, може ось-ось привести інших автоматників. І знову згустився туман. Вона все ж таки зважилася підповзти до уражених нею ворогам. Всі вони були мертві. Підібравши зброю убитих (автомат і ручний кулемет), вона вчасно сховалася в засідці. Підійшли ще кілька німецьких солдатів. Вони знову почали безладно вести вогонь, а вона відстрілювалася відразу з декількох видів зброї. Таким чином, радянський снайпер намагалася переконати ворогів тому, що з ними бореться не одна людина. Поступово віддаляючись, вона змогла сховатися від супротивників і вижити в цьому нерівному бою.
Людмила Павлюченко – Герой СРСР
Сержант Павлюченко незабаром була переведена в сусідній полк. На його території орудував гітлерівський снайпер, який убив чимало радянських солдатів і офіцерів. Також від його кулі загинули два снайпери полку. Більше доби йшла безмовна сутичка німецького стрілка і радянського снайпера. Але звиклий спати в бліндажі гітлерівський боєць вимотався швидше, ніж Людмила. І хоча і в неї від холоду і вогкості ломило все тіло, вона виявилася спритнішою, буквально на частку секунду випередивши цілячи в неї ворога.
Вразивши його смертельної кулею, Людмила Олександрівна підповзла і дістала з кишені фашиста снайперську книжку. З неї вона дізналася, що це був знаменитий Дюнкерк, який убив більше 500 англійських, французьких і радянських солдатів.
До того часу численні поранення і контузії настільки погіршили стан Людмили, що її в примусовому порядку відправили на підводному човні на Велику землю.
З 25 жовтня 1943 Людмила Павлюченко – Герой Радянського Союзу. Пізніше у напрямку Головного політичного управління вона побувала з радянською делегацією у Канаді та Сполучених Штатах Америки.
Повернувшись, Людмила Павлюченко – снайпер, біографія якої стала прикладом для багатьох відважних бійців, – служить інструктором в снайперської школі «Постріл».
Повоєнні роки
Після війни, закінчивши Київський університет, ця легендарна радянська жінка працює на посаді наукового співробітника в Головному штабі Військово-Морського флоту. Там вона трудилася до 1953 року.
Пізніше її робота була пов`язана з наданням допомоги ветеранам війни. Також вона була одним з членів Асоціації дружби з народами Африки, не раз відвідуючи багато африканських країн.
Її життя і подвиги стали причиною того, що у фільмі «незломлених» («Битва за Севастополь») опису її образу і заслуг перед батьківщиною приділено так багато уваги. Це не тільки фільм про битву за Севастополь, це фільм про Людмилу Павлюченко – жінку, яка змінила хід історії. Саме вона своїми натхненними виступами, пронизаними болем від бойових втрат, сприяла відкриттю другого фронту.
Людмила Павлюченко: особисте життя в кіно і в реальності
Але не можна не відзначити, що деякі факти з життя цієї легендарної людини у фільмі спотворені. Людмила Павлюченко – снайпер, біографія її доводить, що захист Батьківщини завжди була для неї важливіше всього. У фільмі ж особисте життя виставляється на перше місце, думки героїні крутяться навколо любові. Хоча насправді у відносинах з Леонідом Куценко вони більше були соратниками, ніж коханцями. Незважаючи на те, що він дійсно був для неї фронтовим чоловіком. А про доктора на ім`я Борис взагалі не згадується в жодному бібліографічному джерелі.
В кінці фільму ми бачимо її з сином. Хлопчику на вигляд років 12. Людмила Павлюченко, сім`я сина якої (Ростислав, його дружина і дочка) дійсно були її найближчими людьми, народила його в 1932 році. У кадрі фільму йде 1957. Йому на той момент було в реальності 25 років.
Отця на прізвище Павлюченко, що працює в НКВД, у Людмили просто не могло бути. Це прізвище її чоловіка, яка після розлучення з ним так у неї і залишилася. По батьку вона – Бєлова.
Пам`ять
До кінця свого життя символом героїзму, стійкості і мужності російської жінки була саме Людмила Павлюченко. Діти з піонерської організації, з якими вона часто спілкувалася, любили слухати її розповіді про війну. Вони подарували їй рогатку, яка зберігалася в маленькому музеї Л. Павлюченко багато років. Крім цього пам`ятного подарунка там зберігалися нагороди й сувеніри, вручені Людмилі в численних відрядженнях.
Могила Павлюченко Людмили Михайлівни, яка пішла з життя 27 жовтня 1974, знаходиться в Москві.