Суверенітет держави - це що? І в чому він проявляється?
Усім нам відомо в загальних рисах, що суверенітет держави - це можливість його уряду приймати важливі рішення незалежно від зовнішніх джерел, керуючись лише міркуваннями державної вигоди. Однак давайте розглянемо детальніше історію і сутність цього явища.
Суть поняття
Суверенітет держави - це дітище європейської політичної думки Нового часу. Остаточно він оформився в середині XVII століття в Вестфальської системи міжнародних відносин, що сформувалася після Тридцятирічної війни в Європі. Тоді поняття суверенітету держави стало означати можливість національних урядів (тоді ще королівських) діяти незалежно від католицької церкви. Адже протягом усього середньовіччя церква мала переважна вплив майже в Західній і Центральній Європі. Королі були змушені освячувати свою владу і погоджувати свої дії з Папою Римським, нерідко підлаштовуючись під його інтереси. Епоха просвітництва і гуманізму породила не тільки більш уважне ставлення до людини (і як наслідок падіння ролі церкви), але й принципово нову політико-юридичну свободу держав. Остання дозволяла національним урядам здійснювати власні дії у зовнішній і внутрішній політиці відповідно виключно з власними інтересами. Це явище разом з тим проявляється в різних формах. Так, наприклад, абсолютний суверенітет держави може бути зовнішнім і внутрішнім. Зовнішня свобода передбачає незалежність у діях міжнародного характеру: оголошення війни, укладення договорів, набуття блоки і так далі. Відповідно, внутрішня незалежність - можливість уряду діяти вільно всередині власної країни у своїй економічній, соціальній, ідеологічній політиці і так далі. Цікаво, що суверенітет держави - це лише один з варіантів суверенітету. Адже останній може поширюватися не тільки на державні утворення, а й на саме суспільство, власне.
Суверенітет держави - це національний суверенітет
У сучасному юридичному розумінні міжнародних прав чітко розрізняються поняття національного і народного суверенітетів. Ідея першого була народжена все тими ж просвітителями Нового часу, хоч остаточну свою форму знайшла лише наприкінці XIX століття. Власне, тоді ж, коли були остаточно сформовані європейські нації. Масові національні рухи за незалежність народів, що не мали держави (в XIX столітті - угорців, чехів, поляків, в першій половині XX століття - українців, басків, ірландців, курдів і так далі) привели видних соціально-політичних ідеологів до думки про те, що кожна нація має своє право на самовизначення. Тобто, створення власної держави. Саме через це утворення можуть бути виражені її найвищі устремління, пов`язані з історичною пам`яттю, шляхом політичного, національного розвитку і так далі.
Народний суверенітет
Іншим різновидом суверенітету в сучасному міжнародному праві є народний. Він зародився ще раніше національного. Сутність цього явища полягає в думці про те, що джерелом і найвищим носієм влади в конкретній державі є народ (хоча раніше це вважалося безумовним правом монарха, посланим понад), а будь-яка внутрішня і зовнішня політика повинна здійснюватися з його згоди і виключно в його інтересах.