Реформи Никона

У 18 столітті в Росії виникло релігійно-громадський рух, назване старообрядництвом, або розколом. Причиною його стали реформи Никона, московського патріарха, до яких він приступив у 1653 році з метою зміцнити церкву. Суть їх зводилася до уніфікації на всій території країни системи богослов`я. По-перше, здійснення реформи Никона планувалося проводити через усунення абсолютно всіх відмінностей у проведенні обрядів. Також необхідно було ліквідувати моменти різночитання в книгах, якими користувалися при здійсненні богослужіння. Були й такі ревнителі віри на чолі з протопопом Аввакумом і Данилом, які вважали, що церковна реформа патріарха Никона повинна проводитися, спираючись на давньоруські писання. Патріарх же наполягав на проходженні зразкам, прийнятим в Греції. На його думку, такий крок мав сприяти об`єднанню всіх православних церков Азії та Європи під московським початком.

Реформи Никона підтримував сам цар. Цим пояснюється наполегливість патріарха і його впевненість у своїх діях. Незабаром він призначив Собор всіх архієреїв землі російської, на якому визнали необхідність негайного виправлення обрядів і церковної літератури. Друге скликання, на який, крім святителів Русі, прибули також Сербський і Антіохійський патріархи, відбувся в 1656 році. На ньому виправлені книги були повністю схвалені. Церкви отримали повеління використовувати їх у богослужінні, а колишні спалити.

Перші кроки були зроблені ще в 1653 році. Тоді всім церквам наказано було внести в обряд деякі зміни, що стосуються поклонів, накладення хреста. Друкарський двір почав випускати книги за новим зразком. Захисників колишніх обрядів оголосили єретиками і піддали анафемі.

Зміна деяких моментів Символу Віри сталося після того, як його звірили з аналогом, прийнятим в грецьких церквах. Але розкольники реформи Никона відмовилися приймати категорично. Для них це означало зрадити віру прабатьків, традиції, дотримуватися століттями. Нововведення сприймалися старообрядцями як замах на щось недоторканне, священне. Послідовники Никона, навпаки, вважали, що ці реформи допоможуть церкви вийти з назревавшего кризи. Такий хід мав і політичне підґрунтя. Роль Росії як спадкоємиці Візантії і захисниці всіх православних не могла здійснитися, якби вона не узгодила свої книги й обряди з тими нормами, які прийняті в інших православних країнах.

Остаточно ніконіани утвердилися у правильності обраного ними шляху після возз`єднання з Малоросією.

Церковний розкол і його наслідки мали більш несподіваний характер, ніж на те розраховував патріарх і його прихильники. Протиборство реформам проходило масово. Старообрядці були невідступні від своїх переконань. Вони звинувачували ніконіан в тому, що ті, оголошуючи колишнє єретичним, тим самим піддавали сумніву правильність канонізації святих на Русі і рішень, прийнятих на Стоглавого соборі, тобто все те, що й було основою віри.

Правда, конфлікт був викликаний не тільки реформою патріарха. Вплинули і соціальні проблеми. Старообрядців турбувало падіння церковного авторитету, пов`язане з тим, що цар став грати роль намісника Бога на землі, почав активно брати участь у вирішенні тих питань, які раніше перебували в компетенції тільки священнослужителів. Вони звинувачували нове, неосвічене духовенство в тому, що воно псує народ, утискає і видаляє від себе.

В розкол пішло ні багато ні мало - третина населення держави. А після того як Собор, що відбувся в 1666-1667 роках, прийняв рішення про посилання і стратах противників реформи, він придбав масовий характер. Незважаючи на репресивні заходи, вжиті владою, після Стрілецького бунту в 1682 році число старообрядців росло. Замість зміцнення суспільства назрівала нова смута. Никон вирішив це питання позбавленням сану і відправленням у заслання вождів розколу.

Але незабаром постраждав і сам патріарх. Інтриги бояр зіпсували його відносини з царем. У 1658 Никон добровільно заточив себе в Воскресенської обителі, а ще через вісім років над ним відбувся суд, на якому патріарха позбавили сану і відправили в Білозерський монастир на покаяння.

І, тим не менш, справу захисників старовини все ж не пішло в гору навіть після опали головного реформатора. Той же Собор, який судив Никона, засудив і мудрування розкольників, назвавши їх єрессю і зрадивши анафемі.