Михайло Єлізаров

У цікавий час ми живемо. Крах «імперії зла» (або добра) - зміна соціально-економічної формаціі- обвальна пріватізація- братки-олігархи-кривава гебня, як у калейдоскопі змінюють один одного в ролі господарів країни і рольової моделі- лихі девяностие- огрядні десятий. Два десятиліття пролетіли, але що сталося з батьківщиною і з нами, досі не усвідомлено ні психологами, ні соціологами, ні істориками.

І література, дзеркало епохи, не може сформулювати суть події. Спроба зафіксувати стан умів, колективне несвідоме толком не вдалася нікому з зубрів вітчизняної словесності. Як пережили злам слюсарі, вчителі, таксисти, бухгалтери та інші жертви потрясінь, не описано і не зрозуміле. А дійсно, як? Самі не розуміємо, шукаємо відповідей і не знаходимо. Замість осмислення публіці пропонуються нескінченні «Старі пісні про головне».

Реалізм, як літературний прийом і стиль, виявився непідвладний нікому з «золотих пер». Автори, здається, старанно уникають роботи «в чужої нам манері опису життя як воно є». Літературними пам`ятниками епохи оголошені творіння Пелевіна, Сорокіна, чиї фантазії розповідають більше про патологіях авторів, ніж про оточуюче їх реальності. Дмитро Биков ближче інших до життя, але занадто захоплений підробкою дійсності під власні, досить спірні уявлення. Інша крайність - нескінченне побутописання непростий і драматичною життя господарів життя, моральних метаннях їх супутниць і що приєдналися до них інших дам півсвіту. Бізнес поділили, чоловіка замовили, в Лондон полетіли - а де історії з життя звичайних громадян?

Співпереживання відбувається з простими людьми я несподівано знайшов у творах Михайла Єлізарова. На перший погляд, за частиною психопатії автор прибирає і Пелевіна, і Сорокіна, але ... таких барвистих і одночасно точних метафор підсвідомих переживань обивателів зустрічати раніше не доводилося. «Бібліотекар» несподівано отримав «Російський Букер», але справжні гідності роману так і не були чітко озвучені. Тим часом, текст очевидно підлягає поглибленому соціологічному аналізу. Божевільне рубилово бібліотекарів, водіїв та інших лузерів сокирами, списами, вилами, заточками та іншими підручними засобами за право отримати порівнянну з наркотичною ейфорію від читання написаних за стандартними лекалами соціалістичного реалізму творів з передовиками виробництва, доярками, Партсекретарь та іншими картонними персонажами в ролі головних героїв - найбільш точне художнє відтворення болючою туги по втраченого радянському раю. Та це ж вивернуті навиворіт «Старі пісні про головне», обнажающие справжні причини свого успіху.

Реакція претендентів у літописці епохи не змусила себе чекати - ось і Юрій Поляков назвав нагородження Єлізарова абсурдним непорозумінням. Свої власні твори, єдиною прикметою часу в яких є патологічна ненависть автора до Єльцину і Гайдару, главред «Литературки» і ведучий програми на «Культурі» вважає недооціненими. По мені, так нічого там оцінювати, художня та історична цінність його текстів очевидно не відповідає претензіям письменника. Вставайте в ряд за Донцової, прямо перед Устинової, праворуч від Бушкова, шановний Юрію!

Можливо, Єлізаров не мав на увазі глибокого сенсу в своєму творі, але, як великий письменник, став провідником колективного несвідомого незалежно від власних намірів. Можливо, він задумував побутової треш-трилер, але цінність твору від цього не зменшується.

Наступна публікація, «Мультики», не містить такого глибокого сенсу, але тут автор виступив як чудовий стиліст. Настільки достовірно описати пригоди малолітніх братків з району не вдавалося нікому, ні в кіно, ні в літературі. Твори Германіки, що видаються за еталон брутального шкільного реалізму, на цьому тлі здаються надуманими і прісними. Критика твір не помітила, ймовірно автор не примкнув до яких-небудь впливовим літературним угрупованням.

Добре, що не цим визначається якість творів. «Бібліотекар», «Мультики» - шановний Єлізаров, чекаємо продовження. Інтерес публіки і оцінки критики, впевнений, будуть рости по висхідній