Індукція і дедукція: історичний аспект

До кінця XVI століття в європейській філософії склалися всі передумови до переходу її на раціоналістичні позиції, до експериментально-досвідченому методу пізнання світу. У числі мислителів, які першими просували ідеї дослідної науки, були Ф. Бекон і Р. Декарт.

Ті принципи наукового пізнання, які були обгрунтовані цими вченими, створювали практично нову філософсько-методологічну установку. Вона значною мірою долала обмеженість аристотелевского Органон і середньовічної схоластики, які не визнавали досвід в якості джерела пізнання реальності.

На думку Бекона, щоб послідовно і реально досліджувати світ природи, слід застосовувати метод індукції і дедукції. В рамках індуктивного методу необхідно, на його думку, слідувати від часткового до загального, від приватних фактів рухатися у напрямку до узагальнюючих висновків, яким Ф. Бекон дав назву - середні аксіоми. Це дасть можливість забезпечувати точність і поступовість у пізнавальному процесі, так як Бекон бачив велику небезпеку в переході від окремих фіксованих у свідомості фактів відразу до узагальнень. Цей механізм руху думки була не протиставлений дедуктивно-силогістичної моделі міркувань, а вельми ефективно доповнив його. Одним словом індукція і дедукція були органічно поєднані в рамках єдиного методологічного інструменту. Такий підхід значно розширював межі застосування кожної із складових частин індуктивно-дедуктивного методу, які раніше використовувалися незалежно один від одного.

Бекон стверджував, що існує повна і неповна індукція-дедукція, і завдяки цьому досить чітко визначив їх методологічні можливості і місце в загальній системі пізнавальних ресурсів сучасної йому науки. Вищою формою цього методу мислитель вважав істинну індукцію, саме вона, за твердженням Бекона, здатна привести людину не тільки до достовірних висновків, але і до висновків абсолютно новим. В якості їх перевірки і рекомендується вдаватися до ще одного методу - експерименту, який виступає в якості вищої інстанції по відношенню до доказуваному тезису.

Як відомо, сьогодні визначення індукції формулюється досить ясно - це процес сходження в міркуванні від безлічі окремих суджень до узагальнюючих їх одиничним умовиводів. Дедукція передбачає вчинення руху в іншому напрямку - від узагальнених умовиводів до окремих висновків, які є справедливими для всіх об`єктів, що складають дане безліч.

Якщо розглядати категорії індукція і дедукція в контексті їх історичного розвитку, то картина виявляється дещо складніше.

В епоху античності та середніх віків вчені користувалися переважно дедукцією, головним досягненням і формою якої була сіллогістіка Аристотеля. Як вже говорилося, тут думка прямує від аксіом до приватних суджень. Для пізнання законів природи використання такого методу не є ефективним, тому що цей метод абсолютно не спирається на досвід. Опору на досвід може дати тільки індукція, яка передбачає рух вивчення від одиничних фактів, які піддаються експериментальній перевірці, до загальних положень. Цікаво, що індукцію описав саме сам Аристотель, однак, свого часу не надав їй ніякого науково-прикладного значення. А ось розглянув в ній наймогутніший методологічний інструмент саме Ф. Бекон, а Р. Декарт розробив принципи практичного застосування на основі експериментальної перевірки достовірності фактів. Ці вчені довели, що індукція і дедукція можуть виконувати в пізнанні універсальні функції.

Індукція, виступаючи як формально-логічне умовивід, дуже широко використовується в пізнавальному процесі. Логіка індуктивного алгоритму наступна: виявляючи ідентичні властивості об`єктів одного класу, пізнає суб`єкт формулює висновок про належність всіх їх до всіх предметів, що становлять даний клас. Завдяки такому алгоритму розгортання думки, були відкриті закон всесвітнього тяжіння, обгрунтовані закономірності залежностей атмосферного тиску та інші емпіричні залежності, існуючі в спостережуваної природі.

Дедукція, являючи собою рух мислення від загального до одиничного, зіграла неминущу роль у розвитку теоретичної науки на етапі формулювання гіпотези ідеї. У цьому випадку вона являє собою вихідну точку формування нової системи знання.

У сучасній науковій методології індукція і дедукція взаємодіють між собою приблизно таким же чином, як, наприклад, синтез і аналіз, а їх використання передбачає необхідність грамотного вибору саме тієї області, де місце кожного з методів дає найбільший ефект.