Що отримують країни, що ввійшли в НАТО, поступаючись суверенітетом?

Реклама алкоголю в нашій країні заборонена, але це не означає, що її немає. Час від часу під бадьору музику на екранах телевізорів з`являються якісь приємні в усіх відношеннях молоді люди, вони роблять щось хороше і корисне, займаються спортом, танцюють, веселяться, не використовуючи при цьому ні краплі спиртного. Наприкінці ролика миготить відомий бренд віскі, горілки, або пива. Рекламується НЕ напій, а торгова марка і спосіб життя. За таким же принципом пропагується ідея Північноатлантичного військового єдності.

Ненав`язливо навіюється думка про те, що країни, що ввійшли в НАТО, автоматично долучаються до якогось таїнства, і відразу стають процвітаючими та благополучними. Картина пасторальна, в ній немає місця ні розбомблений містах, ні курних дорогах південних країн, ні трун, привезеним з них нічними літаками.

В кінці сорокових створення Північноатлантичного блоку було цілком виправданим заходом. Сталінський СРСР, незважаючи на післявоєнну розруху, прагнув до розширення свого геополітичного впливу, використовуючи будь-яку слабкість західних демократій. Мета, як і колись, не ховалася, про неї говорилося в будь мовлення кожного радянського керівника. Комунізм можливий тільки тоді, коли капіталізм буде знищений.

Країни, що увійшли до НАТО в 1949 році, утворили горезвісний «залізна завіса», про який вів мову Уїнстон Черчілль у Фултоні. Їх було 12: США, Великобританія, Канада, Італія, Франція, Норвегія, Голландія, Португалія, Данія, Ісландія, Люксембург і Бельгія, в столиці якої розмістилася штаб-квартира нового оборонного союзу. П`ята стаття договору зрозуміло і недвозначно формулює принцип колективного захисту: якщо хтось (читати СРСР) нападе на будь-яку державу-учасника, решта зобов`язуються вступити у військовий конфлікт на боці останнього.

Формально всі країни, що ввійшли в НАТО, є рівноправними партнерами, але, враховуючи непропорційність військових і економічних потенціалів, можна зробити висновок і про відповідного ступеня впливу на прийняття рішень. Тим не менш, географічне розташування поблизу гігантського промислово розвиненої держави з важко прогнозованою зовнішньою політикою спонукало до вступу в Північноатлантичний блок нових членів. Підписання Варшавського договору тільки прискорило процес.

Туреччина і Греція підписали договір в 1952 році. Ще через три роки членом альянсу стала Західна Німеччина. У такому складі організація проіснувала до 1999 року.

Правда, деякі країни, що ввійшли в НАТО, часом відчували підступ з боку головних учасників-засновників, що виражався в обмеженні їх суверенітету. Президент Шарль де Голль навіть призупинив участь Франції в діяльності організації, а Іспанія висловила прагнення обмежити участь у ній виключно гуманітарними операціями. Греції довелося покинути ряди захисників демократії через територіальних суперечок з Туреччиною з приводу Кіпру.

Список країн, що входять в НАТО, значно поповнився, як не дивно, після зникнення з міжнародною сцени головного об`єкта північноатлантичних страхів, Радянського Союзу. На рубежі тисячоліть оформили свою участь у військовій структурі Чехія, Польща та Угорщина, а в кінці 2002 року до неї увійшли ще сім східноєвропейських країн, включаючи колишні радянські республіки Прибалтики.

Сьогодні не кожен школяр без підказки зможе відповісти на питання про те, які країни входять до НАТО. Їх три десятка, в тому числі і держави, явно нездатні вплинути на військовий баланс. Деякі з них навіть не платять щорічний грошовий внесок до бюджету альянсу. Сильніше військовий блок, очевидно, не став, а цілі його формулюються тепер досить розпливчасто. Втім, приховати антиросійську спрямованість цієї структури за всіх старань його пропагандистів дуже важко.