Ким же був кий?

У стародавні часи, десь в V -VI ве-ках нашої ери, жили, як говорять легенди, на Дніпрі три брати: Кий облюбував узвіз Боричів, Щек - гору по сусідству (Щековиці пізніше назвуть її люди), а Хорів- гору Хоривиці. Була у них і сестра -Либедь. Місце вони вибрали прекрасне. Навколо на десятки верст розкинувся дрімучий сосни-вий бор, перехоплений широким поясом Дніпра. Звіра, птиці, риби в цих краях водилося багато, жваво йшла торгівля. До того ж перевіз давав нема-лую прибуток.

У «Повісті временних літ», правда, сумніваються, що Кий міг працювати перевізником, хоча поганого в тому нічого немає. У сусідів - слов`ян-чехів - пер-вий князь Пржемисл був, приміром, орачем. До нього якось сонячним днем прийшли люди, попро-сили за порадою віщунки Лібуше стати чеським князем, він надів княжий одяг та взуття, сів на гарячого коня, але старі постоли взяв із собою до Вишгорода, повісив їх, не соромлячись, в князівських покоях. Кілька сот років постоли, спле-тенние з лика, нагадували князям про їх предка, якого за мудрість і кмітливість у державних і чисто людських справах називали «наперед обду-промивали», «сверхобдумивающім». У слов`ян в ті століття праця простолюдина не рахувався принизливим для князів.

Але автору «Повісті временних літ» чомусь не хотілося, щоб Кий був перевізником або вже хоча б власником перевозу через Дніпро, він відразу сде-лал його князем, на честь якого брати і назвали засноване ним місто Києвом.

Рід Кия знали і поважали далеко за межами Подніпров`я. Якщо вірити легендам, князь ходив до Константинополя, і повелитель Візантійської їм-перии прийняв його з великою пошаною. Багато чи мало часу провів Кий в Царгороді (так ще називали місто Константинополь), про те умалчі-кість літописець, та тільки сподобалося князю тепле море і пишність візантійської столиці, і вирішив він закласти на Дунаї місто, залишитися в цих благо-датних краях. Зрубав Кий для початку крихітне містечко, але навколишні жителі збунтувалися, не бажаючи мати такого ділового сусіда. Довелося Кию повертатися в Подніпров`ї.

Прибув він до Києва, зійшов на підйом Боричів, оглянув дали рідні, здивувався: красиво-то як! Але інша краса, південна, яскравим сонцем просочена, блакитно-зеленим мармуром моря оточена, спокою йому не давала. Сильний він був чоловік. Ніякого справи не боявся. Але дивився Кий з висоти підйому Боричевого на пагорби і рівнини, сосновим бором рівно зафарбовані, Дніпром величавим омиті, і обтяжливо ставало йому на душі: невже в цих лісових краях можна такий же краси-вий місто побудувати ?!

Недовго прожив Кий, повернувшись в рідні місця. Помер він незабаром, ніхто не знає, чому. Потім померли Щек, Хорив і Либідь, може бути, від туги за улюбленого брата. Але Київ, кото-рий вони заклали, залишився жити на вічні часи. Такі міста володіють дивовижною властивістю - вони не старіють. Часом налітають на них бурі і грози, а то й недруги-вороги, перетворюють місто на руїни, обсипані попелом воєн і згарищ, не залишаючи, здавалося б, жодних шансів вижити, але проходить день-другий, і з`являються на вчора ще мертвих вулицях і площах паростки нового життя.

Такий місто Київ.

Його засновник, Кий, помирав у тривозі, але туга-вал він даремно. Пройшовши через усі негаразди, красень Київ став ще великолепнее, ніж раніше.