Біосфера і людина

Як відомо, в теорії еволюції різними дослідниками висувалися і розглядалися найрізноманітніші причини та обставини походження видів у тваринному світі і їх генезису, в основному засновані на концепціях мінливості, мутаційних законів, спадковості та еволюційного пристосування організмів до навколишнього середовища проживання.

Факт же послідовного ускладнення нервової системи тварини ряду сам по собі підштовхує до думки, що біосфера і людина схильні якимсь спонтанним імпульсам самої еволюції, що не залежать від зовнішнього середовища. Поки немає остаточної наукової концепції, що пояснює це вдосконалення, ще потрібно і своя історія, і теорія питання. Вернадський же висловлював припущення, що революційна мінливість в морфології живих істот залежить від критичних періодів геологічної історії планети, імпульси якої виходять далеко за межі власне земних явищ. Інтенсивність процесу, на його думку, може полягати в поки абсолютно не дослідженому, а тому не зрозумілому нам, космічному впливі.

Цікаво, що саме серед геологів вперше з`явилося і науково виражене уявлення про значення людини та її діяльності в раціональному перетворенні Землі. Сама проблема біосфера і людина саме завдяки їх активної праці стала проблемою істинно наукового характеру. Наприклад, американський дослідник Чарлз Шуберт і російський вчений Олексій Петрович Павлов, незалежно, зробили висновок про необхідність виділення епохи появи людини на Землі в особливу геологічну еру. Павлов дав їй назву антропогенної, Шуберт - псіхозойской. Сам академік Вернадський вказував, що ще засновник гляціології Ж. Л. Агассі в дев`ятнадцятому столітті писав про еру людини, а до нього, в XVIII столітті, Бюффон - про «царстві» людини.

Але і в історії філософської думки, задовго до цього, Вернадський бачить думки, пов`язані з осмисленням місця і ролі життя у Всесвіті. Він також їх пов`язує з ідеями про живу речовину. Досить згадати у зв`язку з цією темою двох чудових мислителів XVIII століття, які задовго до Дарвіна і Дана були проваджені у своїх міркуваннях про сутності людини і його місці в природі глибокими еволюційними ідеями. Одним з цих мислителів був Олександр Миколайович Радищев, який в роботі «Про людину, її смертність і безсмертя» писав, що людина - верхня ступінь нескінченного процесу вдосконалення природи, а вплив діяльності людини на біосферу безмежно, тому що цей вплив носить творчий характер. Ця властивість саме по собі сприяє подоланню фізичного недосконалості і виступає в якійсь мірі компенсаторним фактором, що визначає місце людини в біосфері.

Іншим таким вченим був німецький просвітитель Гердер, який у праці «Ідеї до філософії історії», стверджував, що далі всіх у досягненні свого призначення в світобудові з усіх істот, що живуть на Землі, знаходиться саме людина. Об`єктивність його подальшого розвитку виходить для Гердера і Радищева від тієї сили, яка визначає становлення світу, набуття ним своїх жізнеформ.

Ця ж проблема - біосфера і людина, як мрія попередників, звучить у працях В. І. Вернадського по-іншому, рационалистично і доказово. Відкидаючи утопізм деяких поглядів, але зберігаючи еволюційну логіку, він стверджує об`єктивну спрямованість розвитку живого, яка не може обмежитися появою людини в нинішній, дуже поки недосконалою середовищі існування.

Думка про те, що біосфера і людина являють собою тільки емпіричне узагальнення еволюційного процесу, відкриває величезний пласт проблем для науки, які раніше вважалися або вже вирішеними, або ненауковими. Згідно з цією логікою, Homo sapiens не може являти собою зразок досконалого розумового апарату. Це тільки деякий ланка в ланцюзі істот, якому еволюція приготувала як минуле, так і майбутнє.