Генерал Лебедь в армії і великій політиці

Влітку 1992 року в Молдавії, зовсім недавно стала незалежною країною, відбувалися події, про які і сьогодні, більш ніж через два десятки років, воліють не згадувати. Про те, наскільки великі масштаби набула ця маловідома війна, крім жителів Придністров`я, пам`ятають хіба тільки одесити, видавши наслідки бійні і на місцевих каналах телебачення (ці кадри потім ніде не повторювали), і на власні очі, спостерігаючи біженців з Тирасполя і Бендер, масово приїжджали в став раптом прикордонним місто. Як у війну, вони добиралися у вантажних вагонах.

Незабаром стало відомо ім`я героя, рішуче закінчив цю бійню. За розповідями очевидців, генерал Лебідь накрив артилерійським вогнем молдавські війська, що виготовили до форсування Дністра, а потім пригрозив увійти зі своїми десантниками в Кишинів і навести там порядок.

Десантники рідко обіймають високі армійські пости. Їх не вчать стратегії, доля «крилатої піхоти» - рішення тактичних завдань. На рубежі останніх десятиліть існування СРСР десантуру почали застосовувати для дозволу міжнаціональних конфліктів. Генерал Лебедь командував розгоном тбіліського мітингу в квітні 1989 року, тоді загинули 18 його учасників. Після того як він висміяв спробу видати ці акти протесту за виключно мирні, задавши прості питання про спортивну підготовку бабусі, яку не зміг наздогнати десантник, про нього заговорили.

Ветеран Афганістану, кавалер чотирьох орденів, він дійсно виділявся серед «паркетних генералів». Мужній вигляд поєднувався з афористичній манерою полеміки і похмурим, але тонким почуттям гумору, який хтось помилково вважав по-солдатському грубим. Уміння висловити суть ситуації образно і ясно, нехтуючи нормами політкоректності, стала тією особливістю, якою відзначався генерал Олександр Лебедь.

При цьому за зовнішньою прямотою ховалася розумна обережність, проявлена в 1991 році під час подій серпневого путчу і через два роки, коли танки розстрілювали будинок Верховної Ради. Тоді було легко опинитися в числі «душителів свободи», «сатрапів» і поставити на своїй кар`єрі жирний хрест. Ні, генерал Лебідь не відмовлявся виконувати наказ, але й особливої ініціативи, настільки властивої його характеру, не виявляв.

Зате в 1996 році, коли всі кремлівське керівництво самоусунулася від вирішення чеченської проблеми, він підписав угоду з лідерами бойовиків, яке спочатку багато хто зрозумів як зраду. Насправді як справжній військовий, генерал Лебідь розумів, що перемоги тими методами, якими велася війна, домогтися було неможливо, потрібна перепочинок для прийняття правильних рішень.

Зрозуміло, настільки колоритна фігура не могла залишитися без уваги тодішніх політтехнологів. У надії приручити харизматичного військового, популярного у військах і в народі, тодішні вершителі доль країни зробили йому привабливу пропозицію, суть якого полягала в тому, щоб відвернути голоси виборців від деяких кандидатів на пост президента. Генерал Лебедь погодився.

Політична кар`єра довела його до губернаторського крісла в Красноярському краї. І в цьому процесі проглядалося бажання Бориса Березовського дотримати свої інтереси, фінансуючи кампанію «чорним налом». Однак очікування не зовсім збулися.

Лебідь виявився не дуже успішним керівником. Управляти краєм виявилося складніше, ніж десантним полком. Боротьба з кримінальною авторитетом Биковим закінчилася тактичною перемогою, але в цілому економічні успіхи регіону залишали бажати кращого.

Загибель генерала Лебедя в авіакатастрофі викликала широкий громадський резонанс. Більшість громадян Росії відмовлялися вірити в її випадковість. Багатьом здавалося, що усунутий цілком реальний претендент на президентський пост, який навів би в країні справжній порядок по-військовому.

Факти, швидше, спростовують таку думку.