Дисидентський рух: причини і наслідки

У 60-ті роки минулого століття забуте пару століть тому слово «дисиденти» знову увійшло у вжиток. Так стали називати людей, які виступали з відкритою і публічною критикою радянського уряду. Як і чому виникло дисидентський рух, і чого прагнули досягти його представники?

Як все починалося

Почнемо з історії терміна. Він з`явився в епоху Реформації - саме тоді в Речі Посполитій стали називати дисидентами (по латині - «незгодними») людей, які не належали до панівної католицької церкви. Навряд чи хтось тоді думав, що термін відродиться вже в іншому значенні і в іншій країні.

Після смерті Й. Сталіна в історії СРСР настав період, відомий як хрущовська відлига. У суспільному житті справді «потепліло»: з`явилися молодіжні творчі об`єднання, письменники і поети стали стосуватися в своїх творах заборонених тем, художники стали більш вільними у своєму творчому пошуку. Льодовий страх перед репресіями вже не сковував людей, і все частіше з середовища інтелігенції лунали голоси, які критикують політику «партії та уряду». Цих незгодних влада не бажала чути, але вони все голосніше заявляли про себе - листами, статтями, книгами, акціями протесту. Так в СРСР почало зароджуватися дисидентський рух.

Умовно його можна розділити на три напрямки: національно-визвольний, правозахисне і релігійне. Перше було характерно для національних республік (Прибалтика, Україна, Грузія, Вірменія і т.п.). Його представники виступали проти утисків національних мов, за вільне їх використання нарівні з російською, а в подальшому - за розширення прав союзних республік або їх вихід зі складу Союзу. Правозахисний напрям було поширене в різних республіках, найбільш характерно воно для Росії. Його представники боролися за свободу слова і проти утиску прав людини. Ті, хто представляв дисидентський рух в області релігії, намагалися захистити права віруючих, боролися проти закриття церков.

Форми боротьби

Незважаючи на те, що під терміном «дисиденти» об`єднують представників самих різнорідних течій, у них є й одна спільна риса. Ті, хто представляв дисидентський рух в СРСР, обирали мирні форми протесту. Це могли бути звернення до органів влади та міжнародні організації про порушення прав людини, мітинги з приводу будь-яких політичних подій (наприклад, проти вторгнення радянських військ у Чехословаччину в 1968 г.). Але найбільш популярною формою протесту був так званий самвидав - видання листівок, статей, нелегальної періодики, книг, що критикують владу і розповідають про становище в країні. До них можна віднести загальносоюзне видання «Хроніка поточних подій» (1968-1983 рр.), «Український вісник» (видавався українськими дисидентами в 1970-1972 рр.). Що ж стосується книг або статей, то їх кількість важко навіть підрахувати.

Дисидентський рух часто не мало чітких організаційних форм. Це могли бути підпільні групи, гуртки, об`єднання, але часто дисиденти просто контактували між собою, не утворюючи ніяких організацій. Дисидентський рух в Україні було представлено такими діячами, як В`ячеслав Чорновіл, Левко Лук`яненко, Іван Дзюба, в Росії - Олександром Солженіциним, Андрієм Сахаровим, Володимиром Буковським, серед кримських татар був відомий Мустафа Джемілєв.

В кінці 60-х дисиденти починають прагнути до легалізації своєї діяльності. Першою громадською організацією, відкрито заявила про себе, вважають Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР, створену в травні 1968 Вона складалася з 15 осіб. У 1975 р СРСР підписав і опублікував Заключний акт Гельсінкських угод, одним з пунктів яких було і дотримання прав людини. Ця подія підстьобнуло дисидентів до створення нового типу громадських організацій - груп сприяння виконанню Гельсінських угод. Перша така група була створена в травні 1976 в Москві, слідом за нею виникли аналогічні організації в Україні, Вірменії, Литві, Грузії. Члени груп займалися оприлюдненням інформації про порушеннях прав людини в Радянському Союзі, повідомляли про випадки порушення Гельсінських угод в радянські органи влади та міжнародні організації.

Боротьба влади з дисидентами

На протести дисидентів влада відповідала різними формами репресій. Найбільш м`якими були звільнення з роботи і неформальна заборона на професію, через що вчорашнім інтелігентам часто доводилося працювати вантажниками або кочегарами. Так, наприклад, надходили з тими, хто підписував різні листи з протестами в 60-і роки. За більш активні дії - акції протесту, створення підпільних організацій - засуджували до різних термінів ув`язнення і заслання. Отримало розвиток такий напрям репресій як каральна медицина, коли дисидентів визнавали психічно хворими і відправляли на примусове лікування. По відношенню до членів Гельсінських груп застосовували і фабрикацію кримінальних справ, щоб дискредитувати їх в очах міжнародної громадськості.

До середини 80-х років дисидентський рух було практично розгромлено. Більшість найбільш активних його членів опинилися в таборах або посиланням, багато хто просто відійшли від активної діяльності. І все ж існування дисидентів не було марним. Їхні твори стали для радянських громадян альтернативним джерелом інформації, багато в чому підготували крах тоталітарного режиму. В епоху перебудови їх суспільний досвід знадобився у створенні нових, цілком легальних організацій, дав можливість організувати боротьбу за вихід республік зі складу Союзу і утворення незалежних держав.