Історіографія вітчизняної історії

Історіографія вітчизняної історії - поняття багатогранне і неоднозначне. Це не тільки описова частина історичного процесу, але й наука, яка вивчає становлення історичного знання протягом багатьох років. Ця наука має свій предмет, завдання, джерела, принципи та методи. Вітчизняна історіографія має свої багаті школи і традиції, напрями і течії, які, безумовно, збагатили і світову історіографію, внесли докорінні зміни в історію науки в цілому.

Історіографія ділиться на кілька періодів. Перший з них - донаукових. У цьому періоді варто вивчити середньовічну філософію, сприйняття людиною часу, традицій, функцій історії. Відзначимо, що в цей період, який тривав до початку 18 століття, сформувалися основні форми історичного оповідання, такі як літописи - ведення записів по роках. Саме це джерело став основним, саме його студіювала історіографія вітчизняної історії. При вивченні літописів необхідно звернути увагу на принципи, за якими вони писалися, форми і стиль, в яких витримувалися твору. Особливо важливий принцип хронографии, який дозволяє зіставляти події, відносити їх до певних дат, пов`язувати в понятті «раніше» - «пізніше». Друге джерело в цей період, яким займалися історіографи, це житія святих. Тут важливо зазначити, що житія святих мають сильніші суб`єктивні відтінки, ніж літописі - вони перетворюються у свого роду оповіді і повісті. Ще одна форма вираження історичної свідомості, якою цікавляться вчені, - фольклор. Саме з нього можна дізнатися про уявленнях народу про своїх героїв і ворогів. У зв`язку з тим, що в донауковому періоді мало достовірних документів, протягом багатьох років залишається дискусійним питання про походження слов`ян, виникненні державності, про боротьбу із загарбниками російської землі.

Другий період історіографія історії Росії починає у вісімнадцятому столітті і триває він до початку двадцятого століття. Це час якісно відбилося на становленні історії як науки і вивченні джерельної бази. Сюди варто віднести такі зміни, як секуляризація науки і розвиток не церковного, а світського освіти. Вперше починають оброблятися перекладні джерела, завезені з Європи, історичні дослідження як такі виділяються самостійно, а разом з тим - формуються і допоміжні дисципліни, які допомагають вивчати історію. Якісно новий етап у цьому періоді - початок видання першоджерел, що багато в чому перевернуло ставлення до історії своєї країни, і в першу чергу для російської інтелігенції.

Саме вона, інтелігенція, ініціює історичні експедиції, дослідження. Під впливом західних течій і філософських основ історія перетворюється в повноцінну науку. Серед праць варто відзначити роботи Ф. Прокоповича, А. Манкіева, П. Шафірова, Б. Куракіна, В. Татіщева, Г. Байєра, Г. Міллера, А. Шлецера, М. Щербатова, І. Болтіна, М. Ломоносова. Ці вчені вивчають проблематику политогенеза, участі варягів у освіті давньоруської держави і т.д.

Ще один етап - розвиток історіографії в другій третині дев`ятнадцятого століття. Тут вивчаються такі проблеми, як відносини Російської держави і західних країн, виникають перші концепції розвитку вітчизняної історії.

Четвертий етап - друга половина дев`ятнадцятого - початок двадцятого століття. В цей час формуються методологічні основи історіографії. Історіографія вітчизняної історії відчуває на собі і позитивізм, і матеріалізм, і неокантіанство. Розширюється спектр досліджень, особливо увага приділяється соціально-економічним проблемам в історії. На четвертому етапі виникає питання про професійну підготовку історичних кадрів.

Останній п`ятий етап - радянська історіографія вітчизняної історії, яка заснована на класовому підході до розвитку суспільства, що, у свою чергу, відбилося і на науковому підході. Побороти радянську спадщину - основна мета сучасної історичної школи.