Що таке критерії істини у філософії?

Критерії істини - це підходи, завдяки яким знання, що збігається зі своїм предметом, можна відрізнити від омани. Філософи з найдавніших часів прагнули розробити теорію пізнання, яка буде відрізнятися абсолютної правдивістю, не викличе протиріч і не призведе до помилкового висновку в процесі аналізу досліджуваного об`єкта. Ще античні вчені Парменід, Платон, Рене Декарт, а потім і середньовічний богослов Августин розробляли вчення про уродженості істинних суджень і понять. Говорячи про знання, вони шукали ознаки для визначення об`єктивності та точності в аналізі властивостей, якостей і сутності досліджуваних предметів. Тому критерії істини є мірилом, за допомогою якого можна засвідчити об`єктивну правду пізнання.

Роль практики

Античні вчені пропонували перевірити правдивість досліджень на практиці, оскільки подібний підхід можна розглядати у відриві від суб`єктивного мислення і природних причин, що не мають відношення до досліджуваного об`єкта. Такі критерії істини, як пізнання завдяки досвіду, підтвердили, що людина активно і цілеспрямовано впливає на об`єктивну реальність, попутно вивчаючи її. У процесі практики особистість або група створює культуру або «другу природу», використовуючи такі форми пізнання, як науковий експеримент і матеріальне виробництво, технічну та соціальну діяльність.

Власний досвід є для людини джерелом пізнання і його рушійною силою, оскільки завдяки даним критерієм можна не тільки визначити проблему, а й виявити нові сторони і властивості досліджуваного предмета чи явища. Однак перевірка знань на практиці не є одноразовим актом, а стає суперечливим і тривалим процесом. Тому для виявлення правди потрібно застосувати й інші критерії істини, які доповнять правдивість відомостей, отриманих в процесі пізнання.

Зовнішні критерії

Крім практики, яка в працях філософів XIX сторіччя отримала назву «діалектичний матеріалізм», для виявлення правдивості в отриманому знанні вчені пропонували використовувати й інші підходи. Це «зовнішні» критерії істини, в число яких входить самосогласованность і корисність, однак такі поняття трактуються неоднозначно. Так, загальноприйнята думка не можна вважати правдивим, оскільки воно нерідко складається під впливом забобонів, і не відображає об`єктивну реальність в повній мірі. Як правило, істиною спочатку володіє тільки одна людина або обмежене коло осіб, і тільки згодом вона стає надбанням більшості.

Самосогласованность також не є вирішальним критерієм, оскільки якщо до загальноприйнятої системі знань приєднати інші наукові відкриття, які не вступають в суперечність із загальноприйнятими установками, це не підтверджує істинність нових суджень. Однак для даного підходу характерно і раціональне зерно, оскільки світ розглядається як єдиного цілого, а знання про окремий явище чи предмет має узгоджуватися з уже сформованою науковою базою. Тож у підсумку можна виявити істину, розкрити її системний характер і позначити внутрішню узгодженість по відношенню до загальноприйнятого знання.

Думки філософів

При визначенні правдивості у судженнях і оцінках аналізованого об`єкта різні школи застосовували свої підходи. Тому критерії істини у філософії багатогранні і вступають у протиріччя між собою. Наприклад, Декарт і Лейбніц вважали початкові знання очевидними і стверджували, що їх можна пізнати за допомогою інтелектуальної інтуїції. Кант використовував тільки формально-логічний критерій, відповідно до якого пізнання потрібно узгоджувати з загальними законами розуму і розуму.