Імперативні норми

В міжнародному праві передбачені імперативні і диспозитивні норми. До останньої категорії традиційно відносять абсолютну більшість положень в системі. Вони допускають відхилення за взаємною згодою застосовують їх суб`єктів.

Імперативні норми права являють собою положення вищої юридичної сили. Їх обов`язок поширена безпосередньо на всі суб`єкти всіх сфер співпраці. Імперативні норми являють собою основу всієї сформованої системи.

Вперше поняття було застосовано у статті 53 в Віденської конвенції 1969 року. Потім було підтверджено в конвенції 1986 року. За статтею п`ятьдесят третій, що міститься в обох документах, імперативні норми є положення, які визнаються і приймаються в світовому співтоваристві в цілому як що не допускають відхилень. Зміни в них можна внести тільки за допомогою подальшого положення в загальній системі, яке носить такий же характер.

Враховуючи викладене визначення, визначаються і специфічні особливості, якими володіють імперативні норми. Так, вони адресовані виключно міжнародному співтовариству, яке разом з тим визначає їх особливий статус. Імперативні норми включені до складу комплексу норм у загальному міжнародному праві і володіють вищим ступенем обов`язковості (повинності) з огляду на те, що відхилення від них не допускається. До цих положеннях не застосуємо звичайний механізм з використанням партикулярних, регіональних і локальних актів. Зміна імперативних норм може здійснюватися тільки нормами з таким же статусом.

У згаданих вище конвенціях встановлена і специфіка тимчасового періоду дії положень. У порівнянні з іншими, ці норми права мають зворотної силою. Так, відповідно до статті 64, при виникненні нового положення, будь-який інший акт, що суперечить йому, припиняє дію, стаючи недійсним.

У проекті статей, що відображають відповідальність держав, закріплений особливий режим, який передбачає відповідальність за порушення імперативних норм. При недотриманні яких-небудь інших положень встановлювати вид відповідальності і пред`являти претензії держави-порушника головним чином може потерпіла держава. При порушенні зобов`язань, передбачених імперативною нормою, всім країнам необхідно співпрацювати. Це необхідно для припинення недотримання встановлених положень. При цьому право потерпілої сторони на прийняття санкцій (контрзаходів) проти порушника не повинно стосуватися зобов`язань, які випливають з імперативних норм.

В якості відмітною особливості слід зазначити звичайне походження зазначених положень. У деяких універсальних міжнародних договорах (Женевської конвенції про політичні, громадянські права, наприклад) мають місце заборонні акти. Їх рівень повинності схожий з імперативними нормами, але при цьому вони не є ідентичними. Це обумовлено тим, що перші адресовані країнам-учасницям цих договорів, але не всьому співтовариству в цілому.

Необхідно відзначити, що доктрина міжнародного права не визначає конкретні види норм, які мають статус імперативних. Разом з тим, враховуючи певну схожість позицій, існує ряд положень, які можна віднести до зазначеної категорії. До таких актів, зокрема, відносять такі: принципи та головні цілі в міжнародному праві, положення, які закріплюють моральні стандарти у світовому співтоваристві, закріплені історично, акти, що закріплюють досягнутий певний рівень гуманності з питань дотримання прав людини, корінних народів, національних меншин і інші.