Три епохи і три Конституції СРСР

Радянський Союз за час свого існування жив за трьома основними законами. Конституції СРСР приймалися в 1924, 1936 і 1977 роках. У змінах основного закону була своя логіка.

Особливість Конституції СРСР 1924 полягала в тому, що вона проголошувала чи не рівність усіх громадян, як це бувало після деяких європейських революцій, а, навпаки, обмежувала права представників усіх класів суспільства, крім робітника. Крім цього, вона носила в деяких своїх положеннях зовнішньополітичну спрямованість, зокрема метою створеного пролетарської держави оголошувалася світова революція, природно, супроводжувана нещадним придушенням всіх експлуататорів. Результатом цього процесу, за задумом авторів першої Конституції СРСР, повинна була стати Світова Соціалістична Республіка.

Натомість територіального поділу, властивого Російської Імперії, новий основний закон передбачав національну політику, згідно з якою кожна з націй, що населяють СРСР, отримувала свою землю і право на самовизначення. Всього республік було чотири: Закавказька Федерація (Вірменія, Азербайджан і Грузія), Білоруська РСР, Українська РСР і РРФСР. Знавцем національних відносин у ленінському Політбюро вважався І.В. Сталін, йому і доручили розробляти цю лінію.

Конституція СРСР 1924 вводила загальносоюзне громадянство, єдину платіжну одиницю, регламентувала безліч інших питань, а також встановлювала державний кордон.

Другий з`їзд Рад відбувався у січні, документ прийняли 31 числа, через десять днів після смерті Леніна.

Конституція законодавчо закріпила створення першої у світі держави пролетарської диктатури.

Питання про можливість побудови соціалізму в одній країні довгий час був предметом самих запеклих дискусій між партійними угрупованнями. В середині тридцятих років навіть скептикам стало ясно, що нова держава існує, незважаючи на вороже капіталістичне оточення, і тоді з`явилася обтічне формулювання про те, що соціалізм побудований «в основному», але про остаточну його перемогу говорити рано. Більше того, виявилося, що роль держави не знижується, а зовсім навпаки, зростає. У 1935 році на лютневому пленумі ВКП (б) було сформульовано рішення про необхідність оновлення Конституції СРСР. До складу комісії увійшли Радек, Литвинов, Бухарін та інші старі партійці, а очолив її Сталін.

Восьмий Всесоюзний з`їзд Рад прийняв цей документ 5 грудня наступного року. Його просто неможливо було не прийняти, так він був красиво складений. Щоб оцінити юридичну бездоганність акту, досить згадати про те, що прийнятий в 1948 році текст Загальної декларації прав людини включав цілі глави сталінської конституції. Свободи проголошувалися всі, які тільки можна собі уявити. Всі громадяни стали рівноправними. Хоча цілі у Радянського держави залишилися колишніми, і прагнення до всесвітньої революції ніхто не відміняв. У новій Конституції СРСР про це говорилося як би побіжно, як про можливість прийняття нових республік, яких у першій редакції було вже одинадцять.

У тексті основного закону констатувався той факт, що експлуататорські класи ліквідовані, приватна власність оголошувалася поза законом, але гарантувалося право на особисте майно.

Важливим розділом Конституції був той, який визначав порядок внесення змін. Така можливість виявилася не зайвою, до 1947 року вона зазнала сім поправок і одну нову редакцію.

У 1977 році після внесення ще трьох з половиною десятків змін був прийнятий новий основний закон. Існування світової соціалістичної системи дозволяло говорити про «остаточної перемоги» нової суспільної формації. В цілому текст документа мав схожість з колишнім законодавчим актом, тільки прав і свобод стало ще більше. День Конституції СРСР стали святкувати 7 жовтня, а не 5 грудня, інших змін радянські громадяни не відчули.